Системи захисту і пристосування організму здорової людини

Людина живе в світі, який змінюється щомиті, щохвилини, що­години, щодня, щомісяця, щосезону, щорічно. На неї впливають коли­вання температури повітря, вологості, сили вітру, атмосферного тиску.

Ще більше змінилися характер і сила впливу різноманітних чин­ників довкілля на людину в епоху науково-технічного прогресу; іонізу­юча радіація й електромагнітне випромінювання, хімічне забруднення повітря, води і грунту, зміна укладу життя, лавина інформації та над­звичайно високий темп життя.

Сучасне виробництво часто сильно впливає на людину. Проте природа наділила людину чудовими системами захисту (резистен-ції) і пристосування (реактивності та адаптації), які дозволяють підтримувати відносну сталість внутрішнього середовища організ­му – гомеостаз за умов постійної зміни довкілля.

Система захисту, або резистенції, — це взаємопов ‘язаний комп­лекс анатомо-фізіологічних систем організму, до якого, насамперед, входить нервова, ендокринна та імунна системи, шкіра і слизові обо­лонки, аналізатори (сенсорні системи) та інші системи, що забез­печують стійкість (захист) організму до дії чинників навколишнього середовища, які можуть зумовлювати суттєві зміни в організмі або захворювання (патологічний стан).

Нервова система спільно з імунною та ендокринною системами може брати безпосередньо участь у захисних реакціях організму чи складна рефлекторна дуга або як керуюча, інтегруюча чи координуюча система. Таким чином, в організмі утворюються взаємозв’язані систе­ми реактивності та адаптації.

Як приклад тут можна навести реакцію терморегуляції. У відпо­відь на нагрівання шкіри тепловим промінням, наприклад, сонячним, відбувається інтенсивне потовиділення. При випаровуванні поту шкіра охолоджується, тим самим захищаючи організм від перегрівання.

Основними функціями імунної системи людини є забезпечення ге­нетичної сталості організму людини шляхом знищення мутантних клітин, а також захист організму від чужих біологічних структур (вірусів, бактерій, білкових структур, одноклітинних організмів, біо­логічних паразитів) завдяки формуванню і розвиткові імунних реакцій або фагоцитозу.

Центральним органом імунітету є вилочкова залоза (або тимус). Вона виробляє гормон – тимозин, який взаємодіючи з лімфоцитами крові, дає змогу їм «розпізнавати» свої і чужі біологічні структури. Крім цього, до імунної системи належить селезінка, лімфатичні вуз­ли, лімфоїдні фолікули, розміщені в носоглотці й апендиксі (черво­подібному відростку кишечнику), лімфоцити, лейкоцити.

Надзвичайно велику роль у механізмах системи захисту й адаптації відіграє ендокринна система, яка утворена ендокринними залозами, скупченням ендокринних клітин і поодинокими ендокринними кліти­нами, які розміщені майже в усіх органах і тканинах організму (голов­ному мозку, м’язах, у шлунку і кишечнику, в нирках і т. д.). Ендокринні клітини виробляють (синтезують) і виділяють у кров біологічно актив­ні речовини – гормони, які разом із нервовою системою здійснюють регуляцію різноманітних функцій організму, обміну речовин тощо. Отже, завдяки спільній діяльності нервової, ендокринної та імунної систем, організм людини може існувати як єдине ціле, пристосовува­тися до змін зовнішнього середовища, захищатися від несприятливих (патогенних) чинників, зберігати гомеостаз і генетичну сталість.

При великій різноманітності індивідуальних особливостей орга­нізму людини практична медицина надає значення типам будови тіла або конституцій в походженні захворювань.

Конституція – це комплекс досить стійких морфологічних, функціональних, у тому числі й психічних, особливостей організму, що визначають його реактивність і склалися на спадковій основі під впливом факторів довкілля.

Конституція визначає індиві­дуальну реакреактивність організ­му, його адаптаційні особливості, своєрідність перебігу фізіологічних і патологічних процесів, патологічну схильність. Перебіг будь-якого за­хворювання, його прогноз і лікуван­ня залежать не тільки від характеру і сили патогенного впливу, а й від індивідуальних особливостей орга­нізму.

З морфологічної точки зору виділяють три типи конституції (за М. В. Чорноруцьким).

1. Гіперстенічний – тулуб від­носно довгий, а кінцівки короткі. Голова, груди та живіт мають значний об’єм. Розміри живота перева­жають над грудною кліткою і поперечні розміри – над поздовжніми, їм притаманний ріст в ширину, масивність.

2. Астенічний – переважний ріст у довжину, стрункий, але слабкий у загальному фізичному розвитку. Кінцівки переважають над відносно коротким тулубом, грудна клітка – над животом і по­здовжні розміри – над поперечними.

3. Нормостенічний – середній, проміжний тип будови тіла. Кожному з конституційних типів – астенічному, гіперстеніч-

ному й нормостенічному М. В. Чорноруцький дав характеристику з огляду на основні функції й обмін речовин. Так, в осіб астенічного типу знижений артеріальний тиск і всмоктувальна здатність кишок, підвищений обмін речовин, для гіперстенічного характерними є більш високий артеріальний тиск, сповільнені процеси обміну; зниження толерантності до вуглеводів, повільне виведення продуктів обмін\’, схильність до ожиріння.

Згідно з класифікацією Е. Кречмера, існує три конституційних типи: астенічний, атлетичний і пікнічний. Е. Кречмер, психіатр за спе­ціальністю, намагався пов’язати морфологічні особливості людини не тільки з особливостями характеру, психіки й темпераменту, а й зі схиль­ністю до певних психічних захворювань. Серед хворих на шизофренію особи астенічного типу зустрічаються частіше, ніж інші типи, хворі на епілепсію – переважно атлетичного, а на маніакально-депресивний психоз – пікнічного типу.

Вивчення слабких, найбільш уразливих сторін конституції дає змо­гу вчасно виявляти схильність до захворювання, передбачити перебіг хвороби, призначити індивідуальне лікування і рекомендувати най­більш сприятливі умови життя і діяльності для людини.

Реактивність – це властивість організму реагувати на фактори зовнішнього середовища змінами своєї життєдіяльності, що забезпе­чує той або інший ступінь його пристосування до зовнішнього середо­вища. Реактивність організму може бути біологічною, груповою та індивідуальною.

Біологічна реактивність (видова) включає в себе найбільш ха­рактерні особливості фізіологічної та патологічної реактивності, що притаманні даному виду тварин. Наприклад, вона проявляється се­зонними змінами життєдіяльності (анабіоз, зимова чи літня сплячка, міграція риб і птахів під час зміни пори року, розмноження), різними видовими властивостями при продукції специфічних антитіл і відтво­ренні алергічних реакцій у різних тварин.

Групова реактивність формується на тлі видової (біологічної). У людей та вищих тварин особливості цього виду реактивності обумов­лені конституційними відмінностями, зокрема різними типами нерво­вої системи.

Індивідуальна реактивність організму залежить від конституції, статі, віку, умов, існування індивідуума. На характер індивідуальної реактивності впливають також притаманні даному організму фізіоло­гічні властивості – тип нервової системи, особливості ендокринних за­лоз та інших функціональних систем.

Патологічна реактивність виникає при дії на організм «над­звичайних» шкідливих факторів, які можуть призвести до перевищен­ня діапазону фізіологічних коливань, характерних для особин даного виду. Вона характеризується виникненням хворобливих розладів та за­гальним зниженням компенсаторно-пристостосувальних можливостей організму. Ця реактивність відіграє значну роль в патогенезі багатьох захворювань і обумовлює специфічні відповідні реакції на дію патоген­них агентів, які формують в кожному окремому випадку певну картину хвороби (ревматизм, гіпертонічна хвороба, бронхіальна астма тощо).

Leave a Comment

Your email address will not be published. Required fields are marked *