Поняття про СНІД. Збудник СНІДу.

Синдром набутого імунодефіциту хронічне інфекційне захво­рювання, яке зумовлює порушення діяльності імунної системи, вна­слідок чого організм втрачає здатність до захисту від патогенних та умовно патогенних мікроорганізмів, і характеризується комплексом клінічних проявів.

У 1983 р. Л. Монтаньє (Франція) і в 1984 р. Р. Галло (США) виді­лили у хворих на СНІД та їх статевих партнерів вірус, який вибірково вражав лімфоцити людини. Вірус було знайдено в крові та спермі об­стежених.

Збудник СНІДуретровірус, який у 1986 р. дістав назву ВІЛ (вірус імунодефіциту людини). Він має складну будову та хімічний склад, чутливий до фізичних і хімічних факторів. У зовнішньому сере­довищі при 25 °С вірус зберігає здатність до зараження протягом 15 діб, при 37 °С – 11 діб. Нагрівання вірусовмісних рідин при температурі 50 °С протягом 30 хв знешкоджує ВІЛ, але він легко переносить тем­пературу нижче нуля (до -70 °С). Часткова інактивація вірусу відбува­ється під впливом іонізуючого й ультрафіолетового випромінювання. Збудник гине від дії ацетону, ефіру, 20 % етилового спирту та деяких інших дезінфікуючих речовин.

ВІЛ характеризується високою генетичною варіабельністю: виявлено два основних штами — ВІЛ-1 та ВІЛ-2. Останній менш па­тогенний і поширений у регіонах Західної Африки. Збудник має багато варіантів структурних білків, що різняться рядом властивостей: одні штами пошкоджують Т-лімфоцити, інші – макрофаги.

В організмі однієї й тієї ж людини, зараженої вірусом, може бути одночасно декілька штамів вірусу, дуже схожих між собою за генетич­ною структурою. В міжнародній генетичній базі даних накопичено ін­формацію про 75 000 різних геномів ВІЛ.

Клінічна картина хвороби, викликаної ВІЛ-1 і ВІЛ-2, подібна.

Джерела інфекції та шляхи передачі ВІЛ.

Єдиним джерелом збудника інфекції для людини є людина, хвора на СШД, або носій ВІЛ. Інфікування ВІЛ відбувається такими шляхами:

І. Статевий (70-80 %):

а) гомосексуальний – між чоловіками або між жінками;

б) гетеросексуальний – від чоловіка до жінки і від жінки до чоловіка.
ІІ. Через ВІЛ-інфіковану кров (18-28 %):

а) переливання крові та її препаратів;

б)  використання спільного шприца наркоманами для парентерального введення наркотиків (внутрішньовенно або внутрішньом’язово);

в) ураження забрудненими ВІЛ-інфікованою кров’ю інструмента­
ми слизових оболонок або шкіри;

г) трансплантація органів (зареєстровані випадки ВІЛ-інфікування
реципієнтів після трансплантації нирок, серця, печінки, підшлункової
залози, кісток, шкіри; ризик інфікування становить 1 : 250 000);

д)  штучне запліднення (за даними різних авторів, ризик інфікуван­ня жінок при штучному заплідненні становить 0,75-1,8 %);

ж) надання невідкладної допомоги ВІЛ-інфікованим на догоспітальному етапі при відкритих травмах і різних видах кровотеч та при хірургічному втручанні.

ІІІ. Перинатальний, або вертикальний (1 %).

За даними ВООЗ, 25 % ВІЛ-інфікованих жінок мають репродуктив­ний вік, що зумовлює народження ними ВІЛ-інфікованих дітей. Супутні інфекційні хвороби (сифіліс, гонорея, хламідіоз, мікоплазмоз, герпес та ін.) є додатковими чинниками вертикальної трансмісії ВІЛ.

Існує три періоди, коли ВІЛ-інфікована мати може передати вірус дитині:

–   перинатальний (внутрішньоутробно через плаценту);

–   пологовий (під час пологів);

–   післяпологовий (після народження дитини через грудне молоко).

 

Інфікування дітей ВІЛ може мати місце при переливанні ВІЛ-інфікованої крові або її компонентів.

Частота зараження дитини перинатально від ВІЛ-інфікованої мате­рі залежить від багатьох факторів: тривалості хвороби матері, наявнос­ті у неї безсимптомної або клінічно маніфестної стадії, рівня вірусного навантаження, стану імунної системи. Повторна вагітність у порівнян­ні з першою підвищує ризик зараження дитини в 2-3 рази.

Перинатальний шлях зараження зумовлює тяжкий перебіг хворо­би у ВІЛ-інфікованих дітей. Навіть діти, які не отримали вірус під час вагітності, мають знижений імунітет. Серед них 12 % не доживає до 5 років, а серед ВІЛ-інфікованих – 25 %. Інкубаційний період розвитку СНІДу в дітей значно коротший, ніж у дорослих. Приблизно у 15 % ді­тей ознаки СНІДу реєструються вже в кінці першого року життя, а до чотирьох років – у 50 %. Більше виражені прояви хвороби, пов’язані з прямим впливом ВІЛ на центральну нервову систему (ураження клітин нейроглії, оболонок мозку), що призводить до суттєвих порушень її функції. Ознаки ВІЛ-енцефалопатії можуть стати першими клінічними проявами СНІДу. На перший план виступає затримка психомоторного розвитку, який не відповідає віковим характеристикам і супроводжу­ється втратою певних поведінкових реакцій. Ураження ЦНС у дітей реєструються у 2 рази частіше, ніж у дорослих.

Суттєвою особливістю перинатального інфікування є народження дітей з глибоким ураженням імунної системи. У них вірус уражує не лише Т-, а й В-лімфоцити, що знижує процес утворення антитіл. Цим пояснюється виникнення численних бактеріальних інфекцій (отитів, менінгітів, пневмоній, складних гнійних процесів на шкірі, мікобактеріозу та інших). Важкими проявами СНІДу в дітей є гематологічні порушення: анемія, тромбоцитопенія.

До СНІД-асоційованих захворювань у дітей відносять:

–   лімфоцитарну інтерстиціальну пневмонію та гіперплазію пульмональних лімфовузлів;

–   цитомегаловірусне ураження різних органів;

–   герпетичне ураження шкіри (слизових оболонок), внутрішніх ор­
ганів у дітей віком більше 1 місяця;

–   неспецифічні ознаки (збільшення лімфатичних вузлів, селезінки,
печінки, хронічна діарея, інфекції вуха, кандидоз, відставання в роз­
витку);

–   токсоплазмоз головного мозку.

Наявність цих захворювань у поєднанні з імунодефіцитом дозво­ляє говорити про розвиток СНІДу в дитини.

Онкологічні захворювання рідко супроводжують СНІД у дітей.

Зазначені особливості перебігу хвороби характерні для дітей віком до 5 років.

Швидке прогресування захворювання і більша вразливість дитячого організму зумовлює високий рівень смертності ВІЛ-інфікованих дітей.

IV. Інші шляхи зараження (1 %).

Є повідомлення про випадки інфікування ВІЛ у побуті, наприклад, при догляді за хворими на СНІД. Імовірним джерелом передачі інфек­ції могли бути багаторазові контакти з кров’ю, сечею, калом чи іншими виділеннями хворого при порушенні санітарних вимог і можливим по­шкодженням шкіри тієї людини, яка доглядала за хворим. Ризик такого шляху інфікування ВІЛ є незначним.

Епідеміологічні спостереження не підтверджують припущення про можливість передачі вірусу комахами. Відомо, що ВІЛ не розви­вається в організмі комах, а механічна трансмісія комахою вірусу із кров’ю мало ймовірна.

Leave a Comment

Your email address will not be published. Required fields are marked *